Вулицю знищили для ... кращого обстрілу

Коли починалась війна, наша сім’я проживала на теперішній вулиці Тисовій. У 1944 році, коли до міста підійшли радянські війська, мені виповнилося двадцять. Початок бойової операції за взяття міста Чоп закарбувався в пам'яті. На місто скинули „сталінські свічі” – сигнальні вогні. Це було неначе попередженням, бо наступного дня місто почали бомбити. Ми сховались у підвалі нашого будинку, в якому перед тим обладнали сховище. Земля аж тряслася під ногами. Ті жахіття неможливо передати словами. Щодня, інколи через день на місто скидали бомби. Але наступні бомбардування вже були не такими сильними, як у перший день. 
Коли в самому Чопі розгорілися бої, лунали кулеметні й автоматні черги, ми з братами втекли в Угорщину, в село Земплин–Огар. Нашу вулицю частково знищили німецькі війська. Як нам було відомо, це зробили навмисне – щоб мати змогу краще бити по наступаючих радянських військах. Та й узагалі все місто було поруйновано. 
Повернувшись із Угорщини навесні додому, побачили, що наш будинок устояв. Та був в жахливому стані. У ньому селили коней. Вікон, дверей та даху взагалі не було. Все позносило вибуховими хвилями.
Війська союзників здійснювали обстріл міста. Згадую молоду сім'ю Рейвесів, які жили на теперішній вулиці Берег: тоді загинула вагітна дружина, яка переховувалась у сховищі. Її чоловік Томаш дивом уцілів. На велике щастя, з моїх родичів ніхто не загинув: вчасно втекли до Угорщини. 

Відбудовували свої помешкання всі гуртом. Сусід підтримував сусіда. Основне для нас було перекрити дах. Довелось крити лозою, адже ні на що інше не було змоги. 
Відбудова міста зайняла немало часу. Почалася вона, звісно, з відбудови залізниці. В Чопі на той час жило близько 5 тис. чоловік. Вже після війни, в 1946 році, пригадую, було запроваджено комендантську годину. Увечері ми змушені були сидіти вдома в повній тиші. Займались рукоділлям. 
Не вистачало хліба, вже о 5-й ранку займали чергу за хлібом. Батько господарював удома: мали власну землю біля теперішнього заводу в с.Соломоново. Я і мої брати допомагали йому. У сім'ї було п’ятеро дітей. Пізніше життя почало налагоджуватися, стало трохи легшим.