Таємниця, розкрита через 65 літ

Братські могили. Скільки вояків полеглих за наш край спочивають в них. І ніхто з рідних не кладе до їх могил квіти, і не плаче над полеглим в бою батьком чи чоловіком. Та нещодавня, здавалося б, неймовірна подія перекреслила цю істину з якою вже давно змирились громадяни.
Після 65 років тривалих пошуків могили молодшого сержанта Омеляна Романовича Швеця, до його могили таки лягли квіти та грудка рідної землі.
Усе своє життя син Іван поклав на розгадку зникнення свого батька. Велику сімейну справу – пошуки могили безвісти зниклого Омеляна – продовжили його онуки Ольга та Ірина. І ось, нарешті, успіх.
На війну Омелян Швець пішов у 1941-му. Сину тоді виповнилося 4 роки. Останню ж дитину – доньку – Омелян Романович так і не побачив, бо його дружина лише була вагітна нею. (У спільному сімейному союзі батьки Омелян і Ярина, які народилися в одному й тому ж 1914 році) народили шістьох дітей; трьох із них забрав голодомор на початку 30-их.
Син Іван з болем згадує, як страждали без батька під час війни, та після неї. Єдиною годувальницею була мати Ярина Григорівна, яка, попри всі негаразди, намагалася гарно виховати дітей. Від батька щодня отримували листи. В кожному з них писав, звертаючись до дружини: „Збережи мені сина”. 
А ось у цьому листі 1944 року батько написав: „Завтра буде важкий бій. Після нього або голову в кущі, або груди в орденах”. Цей лист виявився останнім... Не хотілося вірити, що смерть перемогла. Змиритись із цією думкою було несила. Коли війна завершилася, до дружини доходили чутки, начебто, чоловік живий, але його вивезли до іншої країни. 

Дуже довго шукала дружина свого чоловіка, та на всі запити їй надходила одна й та ж відповідь: „пропав безвісті”. Болем відгукувались ці рядки в душах. 
Навіть коли всі в сім’ї змирилися, син Іван пошуків не полишав. Для нього батько назавжди залишився найдорожчою людиною у світі. Навіть ймовірна смерть не розірвала тієї невидимої нитки, що пов’язувала з ним. 
Нещодавно пошуки Івана Омеляновича були винагороджені: могила молодшого сержанта Швеця знайдена на крайньому заході України – в місті Чоп. 
Спочатку Іван не дуже довіряв цьому повідомленню. Щоб переконатися в правді, 9 травня його донька Ірина та донька його рідної сестри Галини Ольга разом із чоловіками завітали до закарпатського міста і тут … на власні очі побачили на чорному мармурі викарбуване золотими літерами прізвище свого діда. Від хвилювання в них тремтіли пальці, сльози застигли на очах. Важко було повірити в те, що ця чужа земля стала останньою пристанівкою для їх діда. Привезли з собою грудку землі з могили дружини Ярини Григорівни на могилу її чоловіка, натомість таку саму грудку повезли на могилу його дружини. Цим посмертно навіки поєднали їх. 
Місто наче завмерло, коли біля обеліску загиблим воїнам у Чопі виступала онука Омеляна Романовича Ольга. Розповідь про їх довгі пошуки не полишила байдужим жодного учасника мітингу. 
„Нарешті моє серце заспокоїться” – сказав Іван Омелянович. І хоч самотужки навідатись на могилу батька син, який проживає в Києві, не зможе через стан здоров'я, та тепер він знає, що розкрив таємницю загибелі батька. Справа усього його життя зроблена!
Не втрачаймо своїх рідних. Знаймо своє коріння, пам'ятаймо тих людей, завдяки яким ми ходимо по цій землі. 

Діана ВАШКО